Толока є давнім українським звичаєм. Її організовували на селі для виконання термінових робіт, що вимагали значної кількості осіб: збирання врожаю, вирубування лісу, спорудження будинків, спільний випас худоби тощо. Іноді толоку використовували для проведення громадських робіт (будування церков, шкіл, читалень, доріг тощо).
У толоці односельчани брали участь, тобто працювали толокою (спільно, разом), добровільно й задарма, не потребуючи плати за свою працю. Зазвичай особа, на користь якої працювали, частувала робітників. Також звичною справою було звершення толоки народним гулянням — танцями і співами.
За панщини толока застосовувалася як додаткова робоча повинність кріпаків.
Толоку як кріпацьку повинність ліквідовано в Російській імперії в 1847 —1848 роках. Як інститут звичаєвого права і добровільної взаємодопомоги толока в Україні продовжувала і навіть продовжує існувати дотепер.
Українське слово толока, як і білоруське талака та польське тлока, деякі лінгвісти вважають запозиченнями з балтійських мов (імовірно з литовської).
Також толокою українці називали громадське пасовище.
У сучасній культурі слово толока вживається на позначення якихось громадських чи масових проектів.
На Закарпатті толокою називають землі, які нікому не належали, або були спільними тобто всього села.
Звичай толоки є спільним для слов’ян – в білорусів і поляків він називається так само – відповідно тало́ка і tłoka (таку ж назву мав білоруський язичницький дух жнив і родючості); у північних росіян –по́мочь.
Подібні до толоки звичаї спільної праці існували й існують у багатьох народів світу.
Зокрема у 18–19 століттях у Північній Америці були поширеними толоки для побудови стодол, стаєнь, корівників, амбарів та ін. під назвою «barn raising» (дослівно «зведення сараю»).
Толока також є частиною традиції Фінляндії. Саме фінське слово на позначення толоки — «talkoot» — прийшло у фінську мову з російської. Фіни використовують толоки переважно для справ будівництва.
